11 квітня 2024 року мій безпосередній командир вирішив пожертвувати мною та Фазою. Увечері 11 квітня піднявся кіпіш — треба було забрати трьох поранених а мені та Фазі слід було зайняти окопчик з ДШКМ і потім до нас мало підійти ще троє щоб ми не сиділи там вдвох. Як потім зʼясувалося поранених давно вивели а нам просто брехали щоб ми охочіше туди пішли. Ніякої підмоги не планувалося а для мене й другого чувачка це була дорога в один кінець.

Те що діло труба відчув ще тоді, коли ми довго стояли в місті перед Красногорівкою і товариш битий час намагався відмовити командира від поїздки. Командир в цей час перемовлявся по рації і врешті все звелося до того що ми мусимо їхати. Поїхали всімох на одному пікапі а інший пікап повернувся на базу. З озброєення калашмати, трохи гранат і один якийсь ондноразовний гранатомет. Особисто в мене було 4 магазина і 3 пакетика патронів в подсумку.

Під час заїзду в Красногорівку на вказане місце інтенсивніть арт. обстрілів зросла і ми заховалися в якомусь гаражі для того щоб був хоч якийсь сховок і для планування подальших дій. Саме тут я викинув китайсь захисні окуляри бо вони дуже запотівали а також позбувся виданих в армії наколінників та налокітників бо на одному порвалися нитки на шлейках і всі вони понадавлювали так що пиздець. Потупивши в гаражі вирішили, поки темно, йти до ДШКМ. Невдовзі над головою почали гудіти БПЛА, декілька разів десь близько падали FPV а обійшовши багатоповерхівку зліва від нас почалася перестрілка. Це остаточно налякало моїх воювак і вони побігли назад в гараж. Простоявши там трохи по рації передали що напад відбитий, йде зачистка і нам треба висуватися до ДШКМ, проте командир, мабуть, так пересрався що ми нікуди не пішли. На місто посипалися бомби, міни з мінометів, ракети, над нами почали літати патрульні БПЛА.

Близько шостої ранку, коли майже все стихло і вже здавалося що ми в безпеці, росіяни вирішили взятися за нас. Може їх привабив наш пікапчик що стояв біля гаража а може до цього в них не було часу на нас. Почав стріляти міномет і явно цілилися по нас бо міни падали дуже близько. І командир вирішив що це, коли вже розвиднілося і мінометники захотіли нас вбити, якраз підходящий час для того щоб покинути місто і зайти в окопчики. І ми таки пішли. Щоправда дійшли лише до крайнього приміщення на першому поверсі багатоповерхівки бо міноментів стало два а то й три а далі була відкрита місцевість. Двоє з нашої сімки відмовляються йти далі і повертають до пікапа сховавшись в невеликому підвальному приміщенні біля нього.

Простоявши з годину я раптом дізнаюся що до ДШКМ 3 км і тут командир каже що треба йти. Йти по відкритій місцевості, вдень та ще й під міноментним обстрілом. Водій переконує його що краще повернутися до пікапа щоб поїхати до позиції на ньому.

Повернушвись до авто я теж відмовляюся і командир довго–довго вмовляє мене аж доти доки замість мене не зголошується інший. Вчотирьох вони їдуть а я, командир та ще один воювака залишаємося в підвалі. Через 9 хвилин вони повертаються на посіченому пікапі, забігають в підвал і повідомляють що росіяни вже зайняли той наш окопчик з ДШКМ і підсунулися ближче до міста. Мінометний обстріл, який і до цього часу не припинявся, стає інтенсивнішим а калібр мін більшим. Після вдалого влучання частина стіни над нами обвалюється і майже до половини завалює єдиний вихід з підвалу. Ці придурки в оціпенінні стоять і тупо дивляться на купу цегли перед виходом я ж, розуміючи що хмара пилюки прикриє від БПЛА що корегував обстріл і що, скоріш за все це останній шанс не загинути, кричу цим дибілам щоб не стояли і бігли за мною, вистрибую з дверного проходу на цеглу.