От і згодилися піктограми з TuneUp Utilities 2013.

Сьогодні якийсь гейський гей оплатив мені подвійне капучіно. 69 гривасиків. В учебці пив смачніше і менше коштувало — 50 грн.

На USB–флешці завжди підключеній до компа тримаю деякі файли. Вчора виявилося що вони з якогось дива пошкоджені.На флешку давно нічого не записував.

Відключив ReadyBoost і Superfetch. Windows довше завантажується, зате зникло постійне зчитування і записування з і на HDD а заодно й підвисання Вінди.

Відкрилося принаймні 3 нові точки з ритуальними послугами. Купа магазинчиків якогось «Мʼясо маркету» один з яких прямо на території поліклініки. Автобусну зупинку переробили мід магазин з ковбасами. Відкрився ще один магазин (їх тепер 7) де продають тіліпони. Закрилася аптека яку всі називали державною. Закрився ларьок з грузинською випічкою. Наливайка на місці ще однієї переробленої автобусної зупинки стала популярною і тепер біля неї в кущах неподалік сплять алкоголіки.

Включив тут „Баффі - переможницю вампірів“. Дія серіалу відбувається в школі і при цьому Баффі та вся її банда ходить по барах (з живою музикою) до ночі і не те щоб вони там всі трахаються направо і наліво, але десь так. Нічогеньке таке шкільне життя.

Вкручував нові педалі і зрізав різьбу на правому шатунові. Сука. Треба було їх міняти бо вони нормально не вкручуються — перекошує. Ліва поки тримається.

Я в самоволці. Добив мене командир який, коли ми після невеличкого медогляду, повернулися на базу підійшов з розмовою про мир, дружбу, без абід і ти ж панімаєш. Я подумав що він якийсь довбанутий і поговоривши з тамтешнім найбільш нормальним чувачком остаточно переконався в правильнсоті свого рішення і через добу зранечку, поки решта спала, так тихо як вийшло зібрав речі та маршртукою поїхав додому. На блокпостах маршрутку чомусь не перевіряли. Самих блокпостів було мало і не на всіх були люди. По дурості забравв не всі речі. Залишив там рюкзаки, каску, деякі шмотки, флягу та ще різний дрібʼязок. Всю куплену снарягу віддав брату. Також дав трохи грошей армійському знайомцю на операцію на коліні. За квітень капнуло дві з чимось тисячі і більше грошей від держави не було.

Про Красногорівку бачив одне відео з жалюгідною спробою росіян зайти туди. Втім наші теж не дуже. Вся війна з дурнуватими штурмами жменькою бронетехніки де повинні бути десятки одиниць і масовані артобстріли якась не дуже.

За моєї відстуності в місто привезли 400 солдатиків зі зброєю які пару днів ходили по хатах та вулицях і виписували повістки всим кого вдавалося перестріти.

Десь через 2 дні після того як відправили на війну загинув О. О. Був в нього непоганий на вид бронік з коміром, наплечниками і захистом паху. В учебці був веселунчиком, але після розподілу щось дуже спохмурнів. Невдовзі перед смертю на день зʼїздив додому.

Продовження історії з #orpghz. Поки біг по цеглі і шматках бетонних плит думав коли ж буде наступний прильот і що треба було вистрибувати раніше. Добігаю до пікапа, озираюся і їх немає, бля, біжу ховатися за сусідню будівлю, залягаю і тільки потім вони добираються до автомобіля. Тут спадає передня частина плитоноски — паскудні липучки не витримали. Хапаю, біжу до пікапа і застрибую на дно багажника а решта навалюється на мене. По дорозі на повороті після потрапляння в вибоїну лопається покришка на задньому лівому колесі і доїхавши до стели ми нарешті зупиняємося. Перше що роблять ці полудурки це дістають роумнофони і починають знімати посічений уламками пікап. Потім командир зателефонував другому водієві щоб той приїхав по нас. Мою пропозицію тікати ігнорують і натомість кажуть що автомобіль треба скотити на узбіччя. Коли скотили я почав швиденько переносити свої речі під стелу а потім ліг за нею. Вони ж роблять чергову дурість: розлягаються навколо автомобіля. Ніхто мене не послухав, коли я сказав що треба поховатися і роззосередитися і що кучкуватися навколо пікапу дуже погана ідея. З бліндажу біля стели (там є спостережний пункт) вийшов якийсь солдатик і сказав те ж саме та запропонував ховатися в бліндажах на що отримав відповідь що все буде добре. Невдовзі після того як я запхався в неглибокий окоп завалений їжею і перекритий не товстими колодами почався міноментний обстріл. Мабуть я був їхнею пріорітетною ціллю бо майже всі міни падали саме над моєю головою. Знайшов місце де перекриття було найтовщим і почав викидати з сумки все важке бо сил залишилося мало і я боявся що надмірна вага мене занадто сповільнить. Викинув 8 пляшок води на 1,5 літра, декілька кілограмів сухофруктів разом з горіхами, півлітрову банку сала, плитоноску і кілограма два протеїнового порошку і присівши під тими балками які виглядали товщими почав гадати коли ж вони розібʼють перекриття і мене тут засипле. Почув як мене кликали, вибрався з окопу і побачив що вони всі сидять в одному бліндажі разом з тамтешніми солдатами. Коли я перебіг до них, то росіяни переключилися на пікапа. Невдовзі по нас приїхали. Так жодного разу й не стрельнув бо не було в кого.

Отака от херня. Саме місто справляє моторошне відчуття не стільки через обстріли а більше через те що серед руїн та понівечиних будинків є своє приховане життя якого не бачиш, але яке відчувається. Зранку туди приїхала група солдатів і поки ми ховалися від мін вони обійшли нас збоку та зникли десь між будівлями. В багатоповерхівці під якою стояв пікап і біля якої ми ховалися в гаражику вікна на першому поверсі забиті деревʼяними плитами а майже всі двері зачинені зсередини. Бігає собака без однієї лапи і випрошує їжу. Коли ми зранку поверталися до гаража, то хтось увімкнув генератор схований всередині будинку, запрацював Starlink і зʼявилася запаролена мережа по Wifi. Двері так само залишалися зачиненими зсередини. В невідомому напрямку тягнеться низькоповішений екектричний кабель. В підвалі в якому ми ховалися на стінах висять похоронні вінки. По рації постійно якісь переговори (всілякі погані новини вони обговорюють не по рації в мессенджерах через інтернети) і переклички, щоправда за ніч обстрілів позивних на яких ніхто не відповідає стало більше. І все це яскраво освітлювалося сонцем на якому так гарно виглядає весняна травичка. Поруч живуть люди і вночі я навіть бачив світло в деяких хатах. Вночі, коли ми йшли вздовж багатоповерхівки, бачив як за нами хтось спостерігав з другого поверху сусіднього будинку. Коли ми на всіх парах гнали по дорозі назад, то нам зустрічалися автомобілі і люди на велосипедах. Працює магазин. Цікаво, чи нам би допомогли якби ми там перевернулися.

Мої товариші–ханурики вели себе так само як і виглядають. Бігають вони дуже знехотя почасти через те що звикли до такої херні а почасти тому що фізуха в них паскудна та ще й вони вірять в те що в них то точно не прилетить і все обійдеться. Стовбичать в дверях і дивляться куди саме падають міни. Скупчуються і не дотримуються дистанції про що мені постійно доводилося нагадувати. Строять з себе героїв, але під кінець було видно що налякалися вони не менше мого. Один щиро зізнався що він на війну пішов гроші заробляти а не бігати від мін.

Як я вже згадував мені видали квиток в один кінець. Пощастило що командир злякався нічної перестрілки і ми чекали до ранку тому що, скоріш за все, вночі нас би завели, але б я там не прожив і доби бо позиція з ДШКМ розташована задалеко а моїх поранених попередників, яких ми малися забирати, спочатку засипали з арти розваливши два тамтешні бліндажі а потім в наступ пішли піхотинці. Ще згадав що розвідники так і не надали провідника, але обіцяли довго. Смисла йти туди не було ніякого окрім як тупо виконання наказу. Підозрюю що хтось зверху вирішив що так має бути і воно спустилося вниз по ланцюжку без заперечень і без обговорення чи доцільно так робити просто тому що всі ті через кого воно пройшло тремтять за своє місце і за свою зарплатку а смерть якихось там солдатів і доцільність наказів їх хвилює мало.

За всю ніч, судячи зі звуків, з нашого боку у відповідь стріляло лише три гармати і, мабуть, один міномет та й то зовсім трохи. А вдень, коли ми вже втікли від мінометів, зустріли по дорозі в Красногорівку один „Град“ з всього–навсього 8 ракетами. Мабуть ми воюємо так що, принаймні тут, в яких–небудь укриттях сидять солдати з чим–небудь і терплять артилерійські обстріли, атаки БПЛА, обстріли з танків і все що тільки можна. В нас немає ні достатньої кількості гармат ні снарядів до них, БПЛА як і засобів РЕБ теж не вистачає. Навіть сраних мінометів мало. Мабуть чи не єдине в чому ми переважаємо росіян, або хоча б маємо парітет, це в прямих зіткненнях. Виходить програшна ситуація бо багатоповерхівка в якій ховається автоматичний гранатомет що так добре вбиває наступаючих росіян рано чи пізно завалиться від арти і поховає під собою того гранатомета і тих хто з нього стріляє. Який–небудь бліндажик десь в кущах посеред дерев рано чи пізно викриє себе і все що там є змішають з землею гармати і БПЛА. Треба не ханиг виловлювати по вулицях а виготовляти гармати і снаряди, танки, літаки і ракети, БПЛА і засоби РЕБ щоб бліндажик в кущах був захищений від повітряних атак, щоб на позиції заїжджали не на удачу на б/у Nissan Navar а на бронетехніці під прикриттям арти і з повітря. А ще фортифікації треба робити на совість і людей дійсно готувати а не просто на бамазі. Якщо так триватиме й надалі, то росіяни й надалі будуть потрохи перемелювати нашу армію і відгризати по шматочку.

11 квітня 2024 року мій безпосередній командир вирішив пожертвувати мною та Фазою. Увечері 11 квітня піднявся кіпіш — треба було забрати трьох поранених а мені та Фазі слід було зайняти окопчик з ДШКМ і потім до нас мало підійти ще троє щоб ми не сиділи там вдвох. Як потім зʼясувалося поранених давно вивели а нам просто брехали щоб ми охочіше туди пішли. Ніякої підмоги не планувалося а для мене й другого чувачка це була дорога в один кінець.

Те що діло труба відчув ще тоді, коли ми довго стояли в місті перед Красногорівкою і товариш битий час намагався відмовити командира від поїздки. Командир в цей час перемовлявся по рації і врешті все звелося до того що ми мусимо їхати. Поїхали всімох на одному пікапі а інший пікап повернувся на базу. З озброєення калашмати, трохи гранат і один якийсь ондноразовний гранатомет. Особисто в мене було 4 магазина і 3 пакетика патронів в подсумку.

Під час заїзду в Красногорівку на вказане місце інтенсивніть арт. обстрілів зросла і ми заховалися в якомусь гаражі для того щоб був хоч якийсь сховок і для планування подальших дій. Саме тут я викинув китайсь захисні окуляри бо вони дуже запотівали а також позбувся виданих в армії наколінників та налокітників бо на одному порвалися нитки на шлейках і всі вони понадавлювали так що пиздець. Потупивши в гаражі вирішили, поки темно, йти до ДШКМ. Невдовзі над головою почали гудіти БПЛА, декілька разів десь близько падали FPV а обійшовши багатоповерхівку зліва від нас почалася перестрілка. Це остаточно налякало моїх воювак і вони побігли назад в гараж. Простоявши там трохи по рації передали що напад відбитий, йде зачистка і нам треба висуватися до ДШКМ, проте командир, мабуть, так пересрався що ми нікуди не пішли. На місто посипалися бомби, міни з мінометів, ракети, над нами почали літати патрульні БПЛА.

Близько шостої ранку, коли майже все стихло і вже здавалося що ми в безпеці, росіяни вирішили взятися за нас. Може їх привабив наш пікапчик що стояв біля гаража а може до цього в них не було часу на нас. Почав стріляти міномет і явно цілилися по нас бо міни падали дуже близько. І командир вирішив що це, коли вже розвиднілося і мінометники захотіли нас вбити, якраз підходящий час для того щоб покинути місто і зайти в окопчики. І ми таки пішли. Щоправда дійшли лише до крайнього приміщення на першому поверсі багатоповерхівки бо міноментів стало два а то й три а далі була відкрита місцевість. Двоє з нашої сімки відмовляються йти далі і повертають до пікапа сховавшись в невеликому підвальному приміщенні біля нього.

Простоявши з годину я раптом дізнаюся що до ДШКМ 3 км і тут командир каже що треба йти. Йти по відкритій місцевості, вдень та ще й під міноментним обстрілом. Водій переконує його що краще повернутися до пікапа щоб поїхати до позиції на ньому.

Повернушвись до авто я теж відмовляюся і командир довго–довго вмовляє мене аж доти доки замість мене не зголошується інший. Вчотирьох вони їдуть а я, командир та ще один воювака залишаємося в підвалі. Через 9 хвилин вони повертаються на посіченому пікапі, забігають в підвал і повідомляють що росіяни вже зайняли той наш окопчик з ДШКМ і підсунулися ближче до міста. Мінометний обстріл, який і до цього часу не припинявся, стає інтенсивнішим а калібр мін більшим. Після вдалого влучання частина стіни над нами обвалюється і майже до половини завалює єдиний вихід з підвалу. Ці придурки в оціпенінні стоять і тупо дивляться на купу цегли перед виходом я ж, розуміючи що хмара пилюки прикриє від БПЛА що корегував обстріл і що, скоріш за все це останній шанс не загинути, кричу цим дибілам щоб не стояли і бігли за мною, вистрибую з дверного проходу на цеглу.

Намічається чергова здача чергового села.

Привезли волонтерську допомогу. Серед іншого прстрочені енергетичні батончики і проетіїнові суміші від Nestle на яких надруковано що вжити бажано до 1 місяця 2024 року. Суміші з Німеччини а батончики з Канади.

Підпивасники з взводу вогневої підтримки не знають як стріляти і обслуговувати ДШКМ. Та й в цілому вони мало що знають і їм нормально. Стріляв з цієї херні ще вдень а праве вухо закладене ще досі. Такий апарт треба гарно маскувати і розміщувати в добре захищеному місці подалі від передової лінії а в них ДШКМ стоїть просто в ямі накритий маскувальною сіткою та ще й біля мінометів. З 2 наявних тут ДШКМ жоден нормально не фуричить. Один взагалі не стріляє. Не то вони самі по собі такі не то кулеметні стрічки не ті бо постійні клини і утикання.

Одяг який видають в армії - це, за деякими винятками, паскудна херня. В зимовій формі було холодно і парко. Виглядає, може через піксельний камуфляж, так собі. Кишеня на літніх шєанях відрвалася, коли я спробував засунути туди рулон туалетного паперу. Для порівняння штани з секонду якогось американського виробника були зручніші і надійніші, та ще й виглядали краще, ніж нові штанці від держави в яких солдатики повинні воювати. Ремінь треба постійно підзатягувати. Дощовик від дощу не захищає.

Заперли в взвод вогневої підтримки. Крупнокаліберні станкові кулемети і станкові автоматичні гранатомети. З 40 людей в строю лише 10 а решта вбиті, поранені або проходять лікування. Живу в сілхській хаті з трьома алкоголіками моїми товаришами по службі. За півтора року службу вони умудрилися проїбати купу необхідних на війні речей. З останнього це інструменти що йшли в комлекті з ДШКМ. Тут вже третю добу а зброю досі не видали і не знаю коли та як будуть навчати стріляти з цих штуковин. Спершу розказували що вогнева підтримка стоять подалі від передових позицій а сьогодні новоприбули розказав що можуть поставити будь де і не завжди це буде віддалена від ворога позиція.

Перевезли в військову частину в Києві. Чувак який присилав на мене рекомендаційного листа морозиться. Враження що я потрапив з однієї хуйні в іншу тому що тут теж кричать, судячи з фото їжа не краща, кажуть що в їдальню треба ходити строєм і в однаковому одязі, пральна машина одна на поверх і та на ладан дише, підубиті холодні душові кабінки, світло вимикають о 22:30 а завтра парко-господарський день. Під час повітряної тривоги спочатку всі шикуються і лише потім дружнтю толпою йдуть в укриття. Скрізь камери відео!спостереження і високіий паркан. На попередньому місці відбій коли захочеш, магазин, в який забороняли ходити, в 9 хв. ходу а вчора спеціальне таксі за 300 грн. покатало мене по місту і я, переодягнений в цивільне, скупився алкоголем. Коетролю менше, свободи більше і ще й живеш серед сосен на свіжому повітрі.

Відправка була несподіваною а за тиждень чи навіть більше відібрали військові квитки. Спершу хотів відмовитися, але потім передумав бо людмна яка відісла рекомендаційного листа на мене не відповідає на дзвінки і повідомлення.

В новому завозі є якмйсь епілептик чи що там в нього такеї Вчлра в нього були корчі, викликали швидку. Близько двох тижнів тому від запалення легень, принаймні так кажуть, в лікарні помер курсант з другого курсу.

Ношу опале листя і хвою спалювати на вогнище. В лісопосадці. Зранку понаїхало сержантів які понагрібали купи і почали зрубувати пеньки а зараз їблують біля вогнища. Ще позрубували молоденькі дуби. А після обіду зноау відправили вантажити шифер. Це було вчора.

Відправили на кухню. Прийшли туди близько 8 ранку а пішли о 8 вечора. Суцільне розчарування. Кухарки казали багато непристойностей включно з непристойними жартами, але суцільний облом: по-перше, їм там майже всім близько 50 і вони не красиві а троє симпатичних і помолодше лише словами і обмежилися (типова жіноча поведінка подразнить і наобіцяти) і по-друге, одна пообіцяла що о 6 вечора, коли начальниця піде додому, вона сходить в бар через дорогу і за мої гроші купить декілька літрів сидру і 2 літра вина, проте нікуди вона не пішла. До сліз.

На кухні петеносли і перевозили термобаки з їдлом а ще чистила моркву. Багато моркви. Брудна морква засипалася в велику каструлю з водою, впевний що в кастрюлі потім вариться їжа, діставалася звідти, обрізалася з кінців і чистилася спеціальними штуками для чистки овочів. Для чистки овочів там є дві спеціальні машини невідомих років і лише одна з них працює.Картопля чистилася саме в ній. Картоплю різали на шматки і дочищали після машини. Такого я не очікував. Термобаки не стільки миють скільки споліскують ледь теплою водою. Їжі повертають дуже багато. М'ясо та решту смачного виїдать під чисту.

Єдине хороше що я добре наївся. Кухарки спеціально для нас наготували смачних бутербродів з грінок пшеничного хліба а ще я залишв декілька сотень в ткмтешньому магазині для солдатиків в якому продають майже виключно солодщі і енергетичні напої.

Сьогодні я і ще 4 вантажили шифер. Шифер який зняли з гаражів. Поламаний і пощерблений. Уламки поскладали так ніби це ціла шиферина. Цим сміттям збираються крити їдальню. Кладовщик сказав що шифер числиться на балансі. Завтра мушу йти на роботу на цілий день на кухню. На шифер водив такий же солдат як і я. Вже 8 місяцяв як він пройшов курс БЗВП, на фахову підготовку його не взяли через болячки, визнали обмежено придатним, в яку-небудь бригаду його теж поки не взялм знову ж таки через стан здоров'я. В місто його особливо не пускають іходить він туди напівлегально. Відправляють його на всілякі роботи - тошифер вантажити, то будки для КПП будувати, то траншеї рити. Вистріляв 500 патронів з АКМ а потім батрачиш чи мерзнеш охороняючи зброярню з самим лише багнетом. Саме так і стають воїнами, загартовуються і набувають навичок необхідних солдатові щоб воювати.

Перший нібито нормальний пацан виявився любителем просаджувати грошій в казино в інтернетах. Другий нібито нормальний пацан виявився наріком та реальним алкоголіком через якого я ледь не встряг в неприємності бо під вечір йому дуже захотілося щоб я показав йому дорогу в магазин а я в цей час чергував біля зброярні. Третій нібито нормальний пацан якому я по секрету розказав про магазин розпатякав це своїм орлам і вже з вчорашнього дня тільки глухий не знає що я ходжу в магазин. А ще цей нібито нормальний пацан вислужується перед начальством, боїться аби чого не вийшло і йде до того що він буде за мною наглядати і не давати туди ходити. Доречі, цей третій нібито нормалхний пацан має певні успіхи і йому чомусь дарували привілей не ходити на шикування та водити інших в місто і що цікаво навіть бамажку з дозволом не дають. А як же страшнай військова поліція? Пацани ніби нормальні а виходить якась хуйня.