Продовження історії з #orpghz. Поки біг по цеглі і шматках бетонних плит думав коли ж буде наступний прильот і що треба було вистрибувати раніше. Добігаю до пікапа, озираюся і їх немає, бля, біжу ховатися за сусідню будівлю, залягаю і тільки потім вони добираються до автомобіля. Тут спадає передня частина плитоноски — паскудні липучки не витримали. Хапаю, біжу до пікапа і застрибую на дно багажника а решта навалюється на мене. По дорозі на повороті після потрапляння в вибоїну лопається покришка на задньому лівому колесі і доїхавши до стели ми нарешті зупиняємося. Перше що роблять ці полудурки це дістають роумнофони і починають знімати посічений уламками пікап. Потім командир зателефонував другому водієві щоб той приїхав по нас. Мою пропозицію тікати ігнорують і натомість кажуть що автомобіль треба скотити на узбіччя. Коли скотили я почав швиденько переносити свої речі під стелу а потім ліг за нею. Вони ж роблять чергову дурість: розлягаються навколо автомобіля. Ніхто мене не послухав, коли я сказав що треба поховатися і роззосередитися і що кучкуватися навколо пікапу дуже погана ідея. З бліндажу біля стели (там є спостережний пункт) вийшов якийсь солдатик і сказав те ж саме та запропонував ховатися в бліндажах на що отримав відповідь що все буде добре. Невдовзі після того як я запхався в неглибокий окоп завалений їжею і перекритий не товстими колодами почався міноментний обстріл. Мабуть я був їхнею пріорітетною ціллю бо майже всі міни падали саме над моєю головою. Знайшов місце де перекриття було найтовщим і почав викидати з сумки все важке бо сил залишилося мало і я боявся що надмірна вага мене занадто сповільнить. Викинув 8 пляшок води на 1,5 літра, декілька кілограмів сухофруктів разом з горіхами, півлітрову банку сала, плитоноску і кілограма два протеїнового порошку і присівши під тими балками які виглядали товщими почав гадати коли ж вони розібʼють перекриття і мене тут засипле. Почув як мене кликали, вибрався з окопу і побачив що вони всі сидять в одному бліндажі разом з тамтешніми солдатами. Коли я перебіг до них, то росіяни переключилися на пікапа. Невдовзі по нас приїхали. Так жодного разу й не стрельнув бо не було в кого.

Отака от херня. Саме місто справляє моторошне відчуття не стільки через обстріли а більше через те що серед руїн та понівечиних будинків є своє приховане життя якого не бачиш, але яке відчувається. Зранку туди приїхала група солдатів і поки ми ховалися від мін вони обійшли нас збоку та зникли десь між будівлями. В багатоповерхівці під якою стояв пікап і біля якої ми ховалися в гаражику вікна на першому поверсі забиті деревʼяними плитами а майже всі двері зачинені зсередини. Бігає собака без однієї лапи і випрошує їжу. Коли ми зранку поверталися до гаража, то хтось увімкнув генератор схований всередині будинку, запрацював Starlink і зʼявилася запаролена мережа по Wifi. Двері так само залишалися зачиненими зсередини. В невідомому напрямку тягнеться низькоповішений екектричний кабель. В підвалі в якому ми ховалися на стінах висять похоронні вінки. По рації постійно якісь переговори (всілякі погані новини вони обговорюють не по рації в мессенджерах через інтернети) і переклички, щоправда за ніч обстрілів позивних на яких ніхто не відповідає стало більше. І все це яскраво освітлювалося сонцем на якому так гарно виглядає весняна травичка. Поруч живуть люди і вночі я навіть бачив світло в деяких хатах. Вночі, коли ми йшли вздовж багатоповерхівки, бачив як за нами хтось спостерігав з другого поверху сусіднього будинку. Коли ми на всіх парах гнали по дорозі назад, то нам зустрічалися автомобілі і люди на велосипедах. Працює магазин. Цікаво, чи нам би допомогли якби ми там перевернулися.

Мої товариші–ханурики вели себе так само як і виглядають. Бігають вони дуже знехотя почасти через те що звикли до такої херні а почасти тому що фізуха в них паскудна та ще й вони вірять в те що в них то точно не прилетить і все обійдеться. Стовбичать в дверях і дивляться куди саме падають міни. Скупчуються і не дотримуються дистанції про що мені постійно доводилося нагадувати. Строять з себе героїв, але під кінець було видно що налякалися вони не менше мого. Один щиро зізнався що він на війну пішов гроші заробляти а не бігати від мін.

Як я вже згадував мені видали квиток в один кінець. Пощастило що командир злякався нічної перестрілки і ми чекали до ранку тому що, скоріш за все, вночі нас би завели, але б я там не прожив і доби бо позиція з ДШКМ розташована задалеко а моїх поранених попередників, яких ми малися забирати, спочатку засипали з арти розваливши два тамтешні бліндажі а потім в наступ пішли піхотинці. Ще згадав що розвідники так і не надали провідника, але обіцяли довго. Смисла йти туди не було ніякого окрім як тупо виконання наказу. Підозрюю що хтось зверху вирішив що так має бути і воно спустилося вниз по ланцюжку без заперечень і без обговорення чи доцільно так робити просто тому що всі ті через кого воно пройшло тремтять за своє місце і за свою зарплатку а смерть якихось там солдатів і доцільність наказів їх хвилює мало.

За всю ніч, судячи зі звуків, з нашого боку у відповідь стріляло лише три гармати і, мабуть, один міномет та й то зовсім трохи. А вдень, коли ми вже втікли від мінометів, зустріли по дорозі в Красногорівку один „Град“ з всього–навсього 8 ракетами. Мабуть ми воюємо так що, принаймні тут, в яких–небудь укриттях сидять солдати з чим–небудь і терплять артилерійські обстріли, атаки БПЛА, обстріли з танків і все що тільки можна. В нас немає ні достатньої кількості гармат ні снарядів до них, БПЛА як і засобів РЕБ теж не вистачає. Навіть сраних мінометів мало. Мабуть чи не єдине в чому ми переважаємо росіян, або хоча б маємо парітет, це в прямих зіткненнях. Виходить програшна ситуація бо багатоповерхівка в якій ховається автоматичний гранатомет що так добре вбиває наступаючих росіян рано чи пізно завалиться від арти і поховає під собою того гранатомета і тих хто з нього стріляє. Який–небудь бліндажик десь в кущах посеред дерев рано чи пізно викриє себе і все що там є змішають з землею гармати і БПЛА. Треба не ханиг виловлювати по вулицях а виготовляти гармати і снаряди, танки, літаки і ракети, БПЛА і засоби РЕБ щоб бліндажик в кущах був захищений від повітряних атак, щоб на позиції заїжджали не на удачу на б/у Nissan Navar а на бронетехніці під прикриттям арти і з повітря. А ще фортифікації треба робити на совість і людей дійсно готувати а не просто на бамазі. Якщо так триватиме й надалі, то росіяни й надалі будуть потрохи перемелювати нашу армію і відгризати по шматочку.